Zář

kam letí ti ptáci !

....................................................

................................... Zář 

ARTEM POPIK (+)

Zář

Zářivá všude září

Tne temnotu

Světlo od světla láme vzduch 

Soumrak řeže na kruhy

Jak vzpomínku na léto 

Když se kruhy uzavřou 

Smrtelně průhledné 

Bude všude kolem

Méně světla

Hluboká temnota úsvitu 

Vzpomínka se smyje krví 

Ranami krupobití 

A slovo

Tě nezachrání -

Koma.

Tečka jako sarkom.

Chobotnice.

Šílenství.

Únava.

Někde doma čekáš.

Ale ne na mě.

Smrtící vzpoura.

Zachraňuje mě vesta.

Pletený svetr od babičky.

Její dům už není na mapě.

Řízky z masa.

Moje cigarety.

Světlo operačního sálu.

Je to možné ?

Je to fér ?

Deště slz !

Průtrže mraků !

Fakt ?

Temnota děsí.

Šatrá.

Volá.

Kouše.

Hlodá a čeká.

Pátrá číhá.

Nemáš štěstí.

Nemáš rodinu.

Budoucnost mizí.

Mizí.

Mizí.

Mizí.

Mizí.

Žádná není.

Jo.

Je v nás síla zastavit tanky.

Jejich směr.

Proud.

Dávnou zmijí plazící se ornou půdou.

Skrz cisterny, tanky, stříkačky, kolíky....

Je v nás síla.

V každém zrnku.

Bochníku chleba.

V každé lžíci boršče.

Pulzuje.

Pozor, okupante !

Jak se máš ?

Co děláš ?

Jdi spát, spálíš si oči !

Prázdné krůpěje slov.

Nějak vím, jak mám žít.

Psát. Tvořit.

Rytmus metalu a slov.

Suchý algoritmus.

A léta na vrcholu.

Kdy milovat ?

Zapomněl jsem.

Možná nevěděl jak ?

Rodina.

Nebo i dítě.

Možná.

Jen takový pocit.

Ukrajina vstane z ruiny.

Přijdou rodiny.

Život zvítězí.

Сяй

Сяй.

Сяйво, навколо сяй.

Сяйво, що коле темінь навколо, сяй.

Світло від світла кришить повітря спомином літа, сяй.

Світло, вже присмерк ріже навмисне колом колише, сяй.

Коли змикаються кола,

Кола смертельно-прозорі,

І менше світла навколо,

І лише темряви зорі,

І кров’ю змивається спомин

Уламками з градів,

І слово

Вже не рятує –

Кома.

Крапка, немов саркома.

Спрут.

Божевілля.

Втома.

Ти десь чекаєш вдома

Та не мене.

Смерті бунт.

Рятують жилети, сплетений светрик

Від бабці крихкої, будинок якої

Вже з мапи стертий, котлети,

Твої сигарети.

Світлом сяє медпункт.

Невже це можливо, невже справедливо

цих сліз гірких зливи,

уламків цих зливи,

невже?

Темінь лякає,

Темінь шукає,

Кличе кусає,

Клекоче, чекає,

Блукає, чигає.

Щастя немає.

Родини немає.

Майбутнє зникає.

Зникає.

Зникає.

Зникає.

Зникає.

Немає.

Немає.

Є! Є в нас та сила, що танки спинила.

Течія.

Давня змія, що росте крізь рілля.

Крізь кожен танковий трак, шприц чи шкант.

В кожній зернині, хлібині,

Борщі чи сльозині

Пульсує вона.

Стережись, окупант!

Як ти?

Що робиш?

Поспи, очі вгробиш!

Пусті краплі слів.

Так-сяк вмію жити,

Писати, творити.

Металу й слів ритми,

Сухі алгоритми,

І роки в зеніті.

Коли вже любити?

Забув. Чи й не вмів.

Може, родина.

Може, дитина.

Можливо –

це те почуття.

Зросте Україна.

Приїдуть родини.

Відродять руїни –

І знов переможе життя.